Протокол №13 засідання кафедри 18 червня 2019 р.

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені БОРИСА ГРІНЧЕНКА

ПРОТОКОЛ № 13

засідання кафедри філософії

 

м. Київ                                                                                18 червня 2019 р.

 

Порядок денний:

  1. Звіти викладачів кафедри про виконання індивідуальних планів та навчального навантаження.
  2. Підсумки роботи кафедри у 2 семестрі 2018-2019 н.р. та у 2018-2019 н.р.
  3. Попередній розподіл навантаження на 2019-2020 н.р.
  4. Про уточнення теми наукового дослідження Сало Г.В.
  5. Обговорення дисертації Сало Г.В. «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)» на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. Рецензенти: проф. Шепетяк О.М., проф. Ломачинська І.М., доц. Титаренко В.В.
  6. Рекомендація до друку колективної монографії «Складні питання історичної пам’яті країв центрально-східної Європи ХХ-ХХІ ст. у парадигмі діалогічності української культури».
  7. Сертифікація ЕНК.
  8. Різне.

 

1. СЛУХАЛИ:

Звіти викладачів кафедри про виконання індивідуальних планів та навчального навантаження за 2018-2019 н.р.

УХВАЛИЛИ:

Затвердити звіти викладачів кафедри про виконання індивідуальних планів та навчального навантаження за 2018-2019 н.р. та надати позитивну оцінку роботі викладачів кафедри.

2. СЛУХАЛИ:

Додонова Р.О. про підсумки роботи кафедри у 2 семестрі 2018-2019 н.р. та у 2018-2019 н.р. Завідувач кафедри звітував про ключові наукові, методичні та організаційні заходи, що були проведені викладачами кафедри протягом навчального року.

УХВАЛИЛИ:

Позитивно оцінити роботу кафедри за 2018-2019 н.р. та затвердити звіт завідувача.

3. СЛУХАЛИ:

Додонова Р.О. про попередній розподіл навчального навантаження на 2019-2020 н.р. по кафедрі філософії. На даний момент навантаження наявне не в повному обсязі і буде оголошене на початку 2019-2020 н.р.

УХВАЛИЛИ:

Прийняти інформацію завідувача кафедри до відома.

4. СЛУХАЛИ:

Александрову О.С. про уточнення теми наукового дослідження Сало Ганни Вікторівни «Антропологічний характер релігійно-філософського дискурсу української діаспори» на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

УХВАЛИЛИ:

Затвердити тему наукового дослідження Сало Ганни Вікторівни у формулюванні «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)» на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

5. СЛУХАЛИ: обговорення дисертації Сало Ганни Вікторівни «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

Тему дисертації «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)» затверджено на засіданні Вченої ради Київського університету імені Бориса Грінченка (протокол № 3 від 26.03.2015 р.).

Дисертацію рецензували: д-р філос. н., професор, професор кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка Ломачинська І.М.; д‑р філос. н., доцент, професор кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка Шепетяк О.М.; д-р філос. н., доцент Титаренко В.В.

ВИСТУПИЛИ:

Г.В. Сало доповіла основні положення й висновки дослідження.

Вашій увазі пропонується дисертаційне дослідження «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)»

Актуальність теми дослідження. Після проголошення незалежності України постала необхідність відродження національної духовної спадщини і ролі антропологічного чинника в соціальному процесі, зокрема актуалізації проблеми людини як найвищої цінності, її ментальності та самобутності. Ця проблема актуалізується в соціокультурному просторі України, де врахування особливостей етнонаціонального коріння та процесів релігієгенезу стає одним з чинників результативності державних реформ, допомагає коригувати національну політику і етнополітику, забезпечує становлення і розвиток самосвідомості народу, його національної самоідентифікації.

Адже сьогодні у зв’язку з кардинальними глобалізаційними процесами стає все більш відчутною небезпека втрати людиною своїх глибинних архетипічних першооснов, тих ментальних настанов, на яких ґрунтуються національні традиції. Саме тому актуальність дисертаційного дослідження обумовлена необхідністю виокремлення антропологічної складової у творчому доробку представників української діаспори, її місця у формуванні й розвитку етнічного та релігійного ідентитенту українства.

Формування вчення про людину мислителями закордонного українства – тривалий процес, що безпосередньо охопив увесь період становлення діаспори загалом. Українські емігранти тривалий час лишалися єдиним джерелом збереження знань про релігію, історію, культуру та мову нашої держави. До того ж, представники української діаспори мали змогу ознайомитись із найкращими надбаннями європейської культури, що в подальшому вплинуло на світоглядні орієнтири провідних діячів зарубіжного українства. Як наслідок, світоглядні позиції українських діаспорних мислителів увібрали в себе як релігійні, так і загальнолюдські гуманістичні цінності.

Вивченню питання антропологічної складової в релігійно-філософському дискурсі представників української діаспори присвячені праці таких вітчизняних філософів, регілієзнавців як Ю. Корбуша, Н. Кривди, В. Ляхоцького, А. Марушкевича, С. Наливайка, І. Огородника, О. Погорілого, М. Русина, Є. Сохацької, З. Тіменика, М. Тимошика, І. Тюрменко, Ю. Шереха та ін.

Водночас історіографічний огляд свідчить про недостатнє вивчення питання антропологічної складової в релігійно-філософських працях представників української діаспори та відсутність окремого, присвяченого даному питанню дослідження. Низка питань з окресленої проблеми потребують більш поглибленого аналізу.  

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах науково-дослідної роботи кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка «Питання історичної пам’яті країн Центрально-Східної Європи ХХ – ХХІ ст.» (державний реєстраційний номер 0116U003294).

Мета дослідження полягає у з’ясуванні місця та ролі антропологічних смислах в релігійно-філософському дискурсі представників української діаспори.

Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

– окреслити теоретико-методологічні підходи щодо вчення про людину

мислителів українського зарубіжжя, уточнивши зміст основних термінів;

– виявити філософські та релігійні джерела антропологічних уявлень

мислителів українського зарубіжжя;

– розкрити роль біографічного наративу в етнонаціональній та релігійній

ідентифікаціях діаспорних діячів;

– дослідити сутність української людини в релігійно-екзистенційних та

націонал-персоналістських вимірах;

– визначити релігійно-ціннісні орієнтації та етико-гуманістичні

пріоритети мислителів української діаспори в контексті осмислення відношення «людина – Бог – світ»;

– з’ясувати роль релігійно-філософських надбань діаспорних мислителів

у сучасному соціокультурному просторі України.

Об’єктом дисертаційної роботи є релігійна та філософська спадщина представників української діаспори.

Предметом дослідження є антропологічні погляди мислителів закордонного українства як складова їх релігійно-філософського творчого доробку.

Теоретико-методологічною основою роботи є синтез різних наукових підходів до висвітлення матеріалу, в тому числі позитивістського, діалектичного, системного та феноменологічного.

Основними науковими методами, які дозволили реалізувати сформульовану в дисертації мету й вирішити поставлені завдання, є: системний, який уможливив дослідження різних аспектів концептуалізації антропологічної парадигми як складової релігійно-філософських студій діаспорних мислителів; аналітичний сприяв осмисленню етнонаціональних ті релігійних зрізів конкретної людини – українця; біографічний став основою біографічного наративу, життєвого та творчого досвіду відомих діячів різних періодів української діаспори; історико-генетичний метод дозволив визначити етапи формування вчення про людину у релігійно-філософській спадщині діаспорних мислителів, виявити наступність та послідовність у процесі його розвитку; компаративістський підхід дозволив порівняти уявлення про людину різних мислителів, виокремити їх як загальні, так і неповторні особливості; формально-логічний метод був спрямований на виокремлення спільного проблемного поля у релігійно-філософських поглядах українських мислителів діаспори на дослідження. Використання зазначених методів ґрунтується на принципах об'єктивності, світоглядного плюралізму, гуманізму. Окрему групу складають специфічні релігієзнавчі принципи толерантності та конфесійної неупередженості.

З точки зору вироблення концептуального підґрунтя та методологічного інструментарію принципове значення для дисертаційної роботи представляють праці О. Александрової, І. Богачевської, В. Бондаренка, А. Гордієнка, Л. Губерського, Р. Додонова, М. Заковича, С. Здіорука, В. Ільїна, Н. Ковальчук, А. Колодного, М. Козловця, А. Конверського, Л. Кондратика, В. Кременя, В. Лубського, О. Марченка, І. Надольного, В. Огнев’юка, В. Панченко, М. Поповича, О. Предко, М. Рибачука, П. Сауха, О. Соколовського, М. Стадника, Л. Филипович, С. Храмової, Є. Харьковщенка, О. Шепетяка, О. Шуби, Л. Шугаєвої та ін.

Вагомим джерелом для вивчення антропологічних надбань, як складової релігійно-філософського дискурсу української діаспори, є праці найвідоміших мислителів закордонного українства, серед яких Т. Закидальський, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, І. Мірчук, К. Митрович, І. Огієнко, Я. Оріон, Л. Силенко, Д. Чижевський, В. Шаян, М. Шлемкевич, С. Ярмусь та ін. В роботах більшості із вищезгаданих дослідників присутні європейські мотиви релігійно-філософського світобачення, де роль та значення людини постає в якісно новому вимірі.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у системній реконструкції антропологічних візій представників української діаспори, розглянутих в контексті їх релігійно-філософських студій (20 –ті р. ХХ – початку ХХI ст.). У результаті вирішення поставлених у дисертаційній роботі завдань обґрунтовано положення, що мають наукову новизну:

Наукова новизна конкретизується в наступних положеннях:

Вперше:

– подається визначення української діаспори не лише як суспільного інституту (форма існування громад), а як екзистенційно-особистісного (як певний системоконсолідуючий фактор, як результат осмислення особистого духовного досвіду, саморефлексії) та комунікативно-дискурсивного проекту (творчий доробок як інструмент впливу у країнах проживання). Це дозволило з’ясувати смисли діаспори, в межах яких відтворюється соціальна, етнонаціональна та релігійна ідентифікація членів діаспорної спільноти;

– біографічний наратив розглядається не лише як спосіб відтворення життєвого шляху діаспорних мислителів, а й як засіб конструювання та презентації їх релігійної ідентичності, завдяки якій тематизується і виокремлюється дослідницький ракурс філософсько-світоглядних зацікавленостей;

– виокремлено сутнісне, концептуальне ядро антропологічної парадигми діаспорних мислителів, зокрема україноцентризм та теоцентризм як особливі релігійно-світоглядні настанови, життєві та дискурсивні стратегії.

Уточнено:

– витоки, що вплинули на антропологічну концепцію мислителів українського зарубіжжя. Це, по-перше, релігійні впливи (етнічна релігія, християнська антропологія), по-друге, – антропологічна проблематика у працях давньоруських мислителів (започаткування ідеї кордоцентризму); розуміння людини Г. Сковородою, П. Юркевичем (вчення про внутрішню людину, про серце як осереддя духовності та моральності); по-третє, західноєвропейська філософська антропологічна традиція (психоаналіз, екзистенціалізм, персоналізм, діалогізм і т.д.). Доведено, що різні джерела й впливи формували синкретичне релігійно-філософське вчення про людину, яке є ключовим в працях діаспорних мислителів;

– релігійно-ціннісні орієнтації та етико-гуманістичні пріоритети антропологічного вчення діаспорних мислителів: релігійна духовність (синтез самобутньої української духовності та християнської Богопричетності); ідея «внутрішньої» людини (функціональний центр, носій сердечності та моральнісно-етичних настанов); феномен «серця» в поєднанні з Вірою, Надією, Любов’ю (трансцендентна вісь духовності та «внутрішньої» людини, завдяки якій уможливлюється синергійна взаємодія людської особистості з Абсолютною Особистістю);

– феномен кордоцентризму в таких аспектах: етнічно-духовному (не лише є підґрунтям української духовності, моральності, а й активізує певні структури психіки); релігійно-символічному (в образній формі кодифікує та маніфестує царину сакрального, представляє важливі смисли релігії); моральнісно-праксологічному (характеризує діяльнісний процес набуття активності людиною як специфічний процес духовного творення «внутрішньої» людини).

Набуло подальшого розвитку:

– положення про те, що вплив релігійно-філософських надбань на сьогодення України проявляється в таких напрямах, як етнонаціональний (збереження національних звичаїв і релігійних традицій, утвердження почуття національної свідомості, формування патріотизму); духовний (самоствердження української людини, її інтелігентності та моральності; релігійний (формування Національної церкви, її розбудови);

– розуміння ідейно-тематичних пріоритетів світоглядної парадигми мислителів української діаспори, стрижнем якої є триада «Бог-людина-світ», а ціннісні та праксеологічні орієнтири мають підпорядковуватися практичній реалізації національних інтересів і релігійно-духовним потребам.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання теоретичних положень та висновків дисертації як методологічної бази для подальших релігієзнавчих досліджень у царині духовності, моральності, патріотизму; виховання української людини, пошуку тих орієнтирів, завдяки яким стверджується людина, реалізуються її можливості в контексті духовного відродження України. Результати наукової роботи можуть бути використані у виховному процесі, в навчальних курсах і спецкурсах філософії, практичного релігієзнавства, християнської антропології, етики, естетики, культурології.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною авторською науковою працею. Висновки, узагальнення й положення новизни сформульовані здобувачем на основі результатів, отриманих у процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, ідеї та висновки дисертаційної роботи обговорено на методологічних семінарах і засіданнях кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка, висвітлено в доповідях на низці міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: V всеукраїнській науково-практичній конференції «Сучасні соціально-гуманітарні дискурси» (м. Дніпропетровськ, 22 березня 2015р.); міжнародній науково-практичній конференції «Суспільні науки: історія сучасність, майбутнє» (м. Київ, 8 травня 2015р.); міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток суспільних наук: європейські практики та національні перспективи» (м. Львів, 25-26 грудня 2015р.); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Особистість, суспільство, політика» (м. Люблін, Республіка Польща, 15-16 лютого 2016р.); VI щорічній Всеукраїнській науково-практичній конференції «Дослідження молодих учених у контексті розвитку сучасної науки» (м. Київ, 21 квітня 2016р.); міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні наукові дослідження представників суспільних наук – прогрес майбутнього» (м. Львів, 22-23 березня 2019р.); Всеукраїнська наукова конференція «Київських філософських студій-2019» (16-17 травня 2019р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження та результати висвітлено у 14 публікаціях (5 – у фахових виданнях України, 2 – у закордонних періодичних наукових виданнях (США, Прага) та 7 – тез доповідей, у збірниках і матеріалах наукових конференцій).

Структура та обсяг дисертації зумовлені специфікою предмету дослідження, логікою розкриття проблеми, а також метою і завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури (290 позицій). Основний зміст дисертаційного дослідження викладено на 177 сторінках.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження дисертаційної теми; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, теоретичну й методологічну основу дослідження; розкрито основні положення наукової новизни результатів дослідження, його теоретичне та практичне значення;

У першому розділі «Теоретико- методологічні засади дослідження антропологічної проблематики в релігійно-філософських пошуках мислителів української діаспори» розглядаються різноманітні підходи до осмислення антропологічних аспектів релігійно-філософських ідей представників української діаспори. Перш за все, звертається увага на широкий смисловий діапазон проблеми. Підкреслюється, що сучасна наукова та богословська думка представлена широким спектром досліджень, присвячених осмисленню тих чи інших антропологічних аспектів релігійно-філософських ідей представників української діаспори.

У підрозділі 1.1. - «Філософська антропологія методологічне підґрунтя дослідження ідей діаспорних мислителів» вважаємо за доцільне групування джерел та літератури у кілька блоків, що уможливлює відстежити їх різноманітний контекстуальний смисловий діапазон. Перший з них складають праці методологічного характеру, в яких розглядаються питання гуманізму, антропоцентризму, їх сутнісних характеристик, різноваріативності сфер їх осмислення і, відповідно, розширеним спектром наукових акцентів при їх дослідженні (Л. Губерський, М. Козловець, В.Кремінь, С. Кримський, Г. Плеснер, М.Попович, П. Тейяр де Шарден, К.Г.Юнг, М. Шелер, В. Шинкарук та ін.). Другий блок складають праці богословського та релігієзнавчого спрямування, присвячені питанням християнської антропології, її особливостям, сучасним тенденціям та пріоритетам (К. Вергелес, Т. Гаврилюк, І. Зізіулас, О. Предко, Ю. Чорноморець та ін.). Третій блок джерел складають праці філософів (І. Валявко, І. Огороднік, А. Погорілий, М. Ткачук та ін.), релігієзнавців (А. Колодний, О. Лютко, К. Недзельський, Л. Филипович та ін.), в яких розглядаються окремі аспекти проблеми релігійно-філософського виміру людини в працях тих чи інших представників української діаспори. Четвертий блок джерел складають праці самих представників української діаспори, зокрема, І. Мірчука, О. Кульчицького, І. Огієнка, І. Ортинського, Д. Чижевського, І. Шевціва, М. Шлемкевича, В. Храмової, С. Ярмуся, В. Яніва та ін. В основному нас цікавить загальна проблема – це проблема людини. Ми розкриваємо засади релігієнавства і їх підходи до людини то богослов’я. Показуємо певні методологічні їх відмінності хоча між ними є багато спільного.

У підрозділі 1.2. - «Антропологічні їдеї в контексті релігійно-філософського та релігієзнавчого осмислення» дисертантка здійснює персоніфікацію масиву літературних джерел, наслідком чого є відтворення життєвих й творчих доль низки видатних діячів діаспори, їх релігійно-філософської спадщини, в якій віддзеркалюються як їх особистісні життєві шляхи, так і ті антропологічні проекти, що були співзвучні їх уподобанням та дослідницьким установкам. Причому означені дослідження розподіляються на два види – релігійного ( І. Огієнко, І. Ортинський, І. Шевців, С. Ярмуся та ін.) та світського (І. Мірчук, О. Кульчицький, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, В. Янів, та ін.) спрямування. Зазначається, що методологічною установкою першого є конфесіоцентризм; натомість другого – неупереджене вивчення релігійних феноменів, акцентуація на їх раціональному осягненні. В контексті даного блоку опрацювання літературних джерел слушним є аналіз релігійно-філософських ідей, які є підґрунтям антропологічних візій мислителів української діаспори. Авторка звертається до проблеми осмислення концепту «діаспора», посилаючись на дослідження І.Бойка, Г.Филиповича та ін., які розглядають даний феномен як самобутню спільноту, акцентуючи увагу на проблеми дефініції, функціональності діаспор взагалі, а також української зокрема. Більш концептуальніше й розлогіше українську діаспору визначають Н. Кривда (як система, як досвід культуротворення, як аксіологічно-процесуальний феномен) та Ю. Корбуш (як сталий колектив із специфічними стереотипами свідомості й поведінки, що протиставляє себе іншим в контексті «ми-не ми», «свої-чужі), М. Козловець (евристичний імператив транскордонного й міжкультурного діалогу України зі світом). Однак дані підходи хибують відсутністю цілісності та функціональної структурованості її складових, що унеможливлює розгляд української діаспори з точки зору її варіативних можливостей (в даному випадку дискурсивних).

Підкреслюється, що одним із цементуючих чинників української діаспори є релігія, яка, з одного боку, відіграє значну роль, у консолідації її представників -одновірців, а з іншого – сприяє адаптивній мобільності, асиміляції в іноетнічне оточення. Принциповою для дисертаційного дослідження є така заувага: завдяки релігії не лише накопичується, зберігається й транслюється віроповчальний, нормативно-ціннісний, культовий та інституційний потенціал певної конфесії, а й відбувається відтворення настанов, досвіду авторитетних репрезентантів цієї конфесії, які, зазвичай, закріплюються в їх напрацюваннях. У такому контексті актуалізується комунікативний процес материкової та діаспорної культури, який стимулюватиме введення до широкого наукового обігу в Україні релігійно-філософських ідей представників діаспори і тим самим сприятиме збереженню етнокультурних кодів. Драматичність ситуації полягала в тому, що опинившись в еміграції не за власним бажанням, будучи жертвами політичного і моральнісного беззаконня, знаходячись в стані «розсіяності», представники української діаспори не втратили віру в Божественне начало людини, яке рано чи пізно має проявити себе.

Внаслідок здійсненого співставлення, аналізу та обґрунтування різних думок, позицій щодо осмислення проблеми діаспори, в дисертаційній роботі подається авторське визначення української діаспори, яка презентується не лише як суспільний інститут, але й екзистенційно-особистісний та комунікативно-дискурсивний проект. Такий підхід дає можливість з’ясувати смисли діаспори, в межах яких відтворюється соціальна, етнонаціональна та культурна ідентифікація членів спільноти.

У другому розділі - «Концептуалізація антропологічного проекту релігійно-філософських студій мислителів української діаспори»міститься аналіз різноманітних «зрізів» формування антрополочічної парадигми представників українського зарубіжжя, відстежуються її особливості та релігійні і філософські пріоритети. На цій основі здійснюється її концептуалізація.

У підрозділі 2.1 - «Антропологічні уявлення представників української діаспори: релігійні та філософські впливи» розглядаються ті теоретичні джерела, які вплинули на релігійно- філософський дискурс уявлень про людину мислителів української діаспори. Акцентується увага на особливості процесу етнорелігієгенезу як розвитку етнорелігійних систем, в результаті якого формується специфічна етнорелігійна спільність або їх сукупність, що мають сталі ознаки, які проявляються в особливостях життєдіяльності та культурі етносу, його уявленнях. Перш за все, в дисертаційній роботі звертається увага на значеннєвість актуалізації етнічної релігії представниками української діаспори (І.Огієнко, Л.Силенко, В.Шаян, С.Ярмусь та ін.), в працях яких релігія аналізується крізь призму національно-культурної ідентичності. У первісну епоху існували наскільки тісні зв’язки між релігією та етносом, що можна говорити про поєднання у той час релігійного та етнічного, їх тотожності. В цьому контексті особливою етноцентричністю вирізняються праці Л.Силенка, В.Шаяна (тяжіють до релігійних традицій дохристиянської України та апелюють до виняткової важливості етнічної складової як умови можливості долучення до язичницької традиції українського народу), які конституювали як процес інституалізації релігії (Рідна Українська Національна Віра, Рідна віра українців), так і процес появи носіїв рідновірської ідентичності.    

В контексті впливів на формування антропологічної складової релігійно-філософського дискурсу представників української діаспори дисертантка звертається до ключових положень християнської антропології як цілісного вчення про людину в її відношенні до Бога, світу і до самої себе. Змістовна наповненість християнської антропології полягає в тому, що людина є істотою, створеною за образом і подобою Бога; цій людині була надана свобода, а, отже, вона відділилася від Бога; як істота занепала та гріховна, людина отримує від Бога благодать, яка при підтримці самої людини відновлює її і спасає. Отже, християнська антропологія ґрунтується на таких постулатах: людина – це вінець творіння; людина, окрім тілесності, має духовне начало; щоб розкрити таємницю людини, Бог олюднився. Причому основними проблемами християнської антропології є: проблема походження людини, Богообразності проблема гріхопадіння та призначення людини. Отже, релігійна культура українського народу є складною системою, яка синтезує язичницькі та християнські традиції, які складають підґрунтя віруючого українця. (І.Огієнко, В.Янів, С.Ярмусь та ін.).

Зазначається, що проблема людини в працях діаспорних мислителів ремінісценціями відсвічує в декількох напрямах антропологічної традиції вітчизняного філософування. По-перше, це уявлення про людину давньоруських мислителів, які, розробляючи оригінальне «софійне» практикування філософії як любові до Софії – Премудрості Божої, конструюють новий тип особистості – «Любомудра», котрий не лише намагався осягнути думкою сутність творінь Божих і таким чином збагнути сенс буття, а й прагнув власним життям «здійснити» пізнану істину. В дисертації підкреслюється, що софійності також притаманний естетизм, що уможливлює розквіт всього світоспоглядання світу, яке досягається шляхом віри як постійної праці над самим собою, подолання труднощів на шляху до пізнання істини. Запорукою цього є поєднання розумового (для того щоб розуміти, потрібно розумувати) та чуттєвого начала (віра, осереддям якої є серце). Відтак центром фізичного, душевного і духовного виступає не розум, а серце. Отже, звернення до серця як сутнісної підвалини людського буття (Ілларіон, Д.Заточник, К.Смолятич та ін.) започатковує основу кордоцентричної традиції релігійно-філософської культури, яка «проросте» етнонаціональними звучаннями в працях діаспорних мислителів (Кульчинський, І.Ортинський, Б.Цимбалістий, В.Янів, С.Ярмусь та ін

По-друге, філософія Г.Сковороди також безпосередньо вплинула на вчення про людину діаспорних мислителів. Стержневою проблемою антропологічних інтуїцій Г. Сковороди є відношення «людина-Бог». Сутність людини він прагне з'ясувати із середини, із глибинних внутрішніх підвалин, що конкретизується в феномені «внутрішня людина». Мислитель розкриває шлях людини до себе, самопізнання як Богопізнання. Серце він називає «точкою», «центром» душі, яке є осереддям внутрішньої людини. Серце – основа духовності та моральності особистості, воно зумовлює цілісність її внутрішнього стану та його прояви. Навіть наші думки виростають із серця, тому й сердечний світ перевершує розум, який у цьому контексті набуває сенсу «духовного розуму» (С. Кримський). Власне, сердечність корелюється з божественністю, виступає її презентацією. Однак це дійсно може здійснити в тому випадку, коли людина постійно працюватиме над вдосконаленням свого чуттєвого осереддя.

Зазначається, що в філософії Г.Сковороди антропологізм і містицизм немовби зливаються, і в цьому симбіозі людина постає в особливому буттєвому зрізі, який можна ідентифікувати як світ абсолютного, сакрального. Дисертантка приходить до висновку, сковородинівська «внутрішня» людина включає декілька зрізів: розуміння її як процесу самопізнання як Богопізнання; екзистенційно-персоналістське її осягнення як глибинної сердечності; як початку її нової індивідуальності, унікальності.

В багатьох аспектах антропологія П. Юркевича суголосна ідеям Г.Сковороди, так як серце, поєднуючи в собі усі тілесні сили, є їх духовним та душевним носієм. В серці локалізуються волетативні прагнення людини, її моральнісні настанови. Навіть в контексті опозиції «розум-серце» пріоритетність належить серцю. Причому духовність не вимірюється обсягом знань, а тим смисловим ефектом, який вони здійснюють на сутнісні сили людини, її цінності. Отже, за П.Юркевичем саме праксеологічна площина є критерієм її духовності та моральності, умовою дієвості людського розуму.

Також першорядної ваги набуває обґрунтування антропологічного аспекту релігійно-філософського дискурсу мислителів української діаспори в контексті впливу світової філософської традиції людинознавства, зокрема, це, психоаналіз (глибинна психологія К.Юнга), персоналізм (Е.Муньє), німецька філософія (І.Кант, Г.Гегель) та ін. Опираючись на роботу Ю.Денисенко, авторка зазначає, що, безперечно, діячі української діаспори  відчували вплив різних європейських філософських течій, зокрема І. Огієнко (релігійний екзистенціалізм, ірраціоналізм, німецька класична філософія), Д. Чижевський (неогегельянство, неокантіанство, феноменологія Е. Гуссерля, «фундаментальна онтологія» М. Гайдеггера та ін.), М. Кульчицький, Б. Цимбалістий М. Шлемкевич, В. Янів (К. Юнг, М. Вебер, ірраціональна філософія А.Шопенгауера, О.Шпенглер, А.Тойнбі, І. Кант та ін.). Відтак антропологічна парадигма діячів української діаспори вирізняється широким культурним контекстом, в якому синтезувалась як релігійна традиція, так і досягнення вітчизняної та світової філософської думки.

У підрозділі 2.2 – «Біографічний наратив діаспорних діячів: етнонаціональна та релігійна ідентифікація» присвячений життєвим шляхам діячів української спільноти за кордоном, в яких поєднуються та віддзеркалюються їх етнонаціональні і релігійні орієнтири.  Вихідним пунктом міркувань дисертантки було визначення тих етапів, в річищі яких вибудовувалася антропологічна парадигма релігійно-філософської спадщини діаспорних мислителів. Авторка хронологічно виокремлює два періоди в життєдіяльності діаспорних мислителів. Перший період (поч.XX cт.- поч. 90-х років ХХ ст.) вирізняється тим, що його представники були сучасниками тих подій, які відбувалися. В даному випадку ситуація проблематизується тією особистісною кризою, в якій опинився той чи інший мислитель, що й слугувало причиною несприйняття радянських ідеологем, зокрема тих, які стосувалися етнонаціональної та релігійної царини. Другий період (90 р. XXст. – поч. XXIст.) – період незалежності Україні, коли посилюється інтерес до проблем етно- та релігієгенезу, коли інтенсифікуються зв’язки представників діаспори з Україною (І.Ортинський, І.Шевців, С.Ярмусь та ін.). Створилась ситуація, коли «релігія шукає в нації своє буття, нація шукає його в релігії» (А.Колодний, Л.Филипович). Більше того - позбавлення ідеологічної цензури, відкритий доступ до раніше закритих джерел створювали сприятливі умови для подальшого вивчення такого феномену як українська еміграція. Відтак трансцендентного виміру набувають не лише релігійні, але й етнічні начала. Цей синтез релігійного та етнічного відбивається в «почутті трансцендентності» як в безпосередній, вертикальній (людина-Бог), так і опосередкованій, горизонтальній (людина –Бог – людина) площинах.Зазвичай вертикальний зв'язок відображає безпосереднє спілкування людини з Абсолютом. Горизонтальний зв'язок із цариною трансцендентного утворюється опосередковано через предмети, об'єкти, образи, уявлення «тварного світу».Зазначається, що українські мислителі діаспори здатні зберігати свою врівноважену ідентифікацію в процесі її розвитку лише в тому випадку, коли вони мали достатньо високий рівень етнічної енергії, що виявлялося в їх культурі, освіті, рівні національної свідомості та моралі. Упродовж століть це знаходило вияв у дотриманні норм етнічної звичаєвості та релігії. Особливістю релігійних настанов є те, що вони здатні не тільки до консервації, акумуляції, а й до самовідтворення власних етнічних цінностей, що уможливлюється завдяки відтворенню у підсвідомості носіїв власної етнічної культури як своєрідне пригадування тих етнічних кодів, які закарбовані в архетипічних пластах колективного досвіду предків. Саме ці сутнісні характеристики виступають основними орієнтирами релігійно-філософських рефлексій. Що ж до етнічного начала, то його основний зміст складає процес консолідації, поєднання в різних площинах (соціальній, побутовій, мовній, релігійній) національного організму на певній соціальній базі, подальше цементування внутрішньої національної єдності.

Людська історія багата на приклади дискримінації та навіть спроб знищення етнічного чи релігійного начала в житті як окремої людини, так і певних спільнот. Але ці індивідуальні ознаки належності до певного народу чи конфесії, як виявилося, практично неможливо зруйнувати. Етнічність і релігійність можна успішно подолати хіба що зі знищенням їхніх носіїв. Але навіть у таких трагедійних ситуаціях вони дивним способом «проростають» у збережених поодиноких нащадках через багато поколінь, бо кожний етнос специфічно – у відповідних формах і певному змісті та символах – виявляє і зберігає свою етнічну та конфесійну ідентичність на рівні архетипів національної ментальності. Дисертантка звертається до осмислення різноманітних підходів до проблеми ідентифікації та ідентичності і приходить до висновку, що ідентифікація вирізняється процесуальним характером; натомість ідентичність є певною даністю. Підкреслюється, що саме етнічні та релігійні чинники виступають основним «будівельним матеріалом» ідентичності діаспорних мислителів, яка, з одного боку, засвідчує належність до певної спільноти, конфесії, а з іншого – є засобом презентації себе, свого життєвого світу. Отже, постає проблема проведення деконструкції біографічного наративу для демонстрації функціонально-практичних особливостей конструювання етнічої та релігійної ідентичності на рівні їх функціональності через розкриття особистісного наративу діячів української діаспори.

Опираючись на дослідження біографічного наративу (А.Кондрико, Б.Робертс, Ю.Турушева та ін.) та виокремлюючи два методологічних підходи до його осмислення (перший - це аналіз окремих життєвих епізодів, який дозволяє змістити акценти з плану сюжету на план переживання, сфокусуватися на досліджуваних аспектах ідентичності і уникнути конвенціональності цілісної історії життя (Д.MакАдамс, К.Кутковая та ін.); другий - це дослідження процесу нарації як особливої практики, за допомогою якої ідентичність змінюється і артикулюється (Дж.Бамбург, А. деФіна та ін.), авторка приходить до висновку, який є методологічним орієнтиром для дослідження антропологічного потенціалу релігійно-філософських студій діячів українського зарубіжжя: в наративі ідентичність не тільки конструюється, а й презентується (самоствердження, самовиправдання), і актуалізується (відтворюється).

Аналіз біографічного наративу виявляється спрямованим не лише на відтворення життєвого шляху як сукупності вчинків, хронологічних віх, вчень, настанов, а як історії діяльності творців, авторів та інтерпретаторів учень і систем, що несуть на собі неповторний відбиток їхнього суб’єктивного світу. Вияв такого інтерсуб’єктивного світу неминуче вимагає від дослідника залучення до орбіти власного аналізу всього масиву філософських та релігійних студій, в контексті яких формуються та функціонують ідеї діаспорного мислителя. Безперечно, мова йдеться не про розчинення їх надбань в релігійно-філософській проблематиці, а виявлення у загальному змісті комплексу тих значимих ідей, які утворюють глибинний підтекст їх творчих антропологічних візій.

У підрозділі 2.3 «Українська людина в релігійно-екзистенційних та націонал-персоналістичних вимірах діаспорних мислителів» досліджуються особливості вчення про людину в контексті етно- та релігієгенезу.Ключовими поняттями антропологічних студій діаспорних авторів є поняття етногенези та етноментальності, які набувають конкретизації у феномені «українство», в якому вказується специфіка саме цієї етнонаціональної спільноти, її відмінність від інших якісних характеристик людських спільнот. Зазначається, що традиція аналізу вдачі народу та її ролі у його життєдіяльності, започаткована М. Костомаровим, отримала розвиток у філософських та релігійних здобутках української діаспори. Саме тут активно розробляються такі поняття, як «українська національна вдача» (В.Храмова), «народний світогляд» (Д. Чижевський, І. Мірчук), «національний характер» (І. Лисяк-Рудницький), «духовість українського народу» (С. Ярмусь, Я. Ярема, В. Янів), «українська психіка» (О. Кульчицький) тощо.

В дисертаційному дослідженні звертається увага на концепцію етнонаціонального характеру українців М.Шлемкевича (старосвітський поміщик, гоголівська, сковородянська та шевченківська людина), в якій подається різноплановий, суперечливий характер формування світоглядних пріоритетів українства, ті «душевні злами» у носіїв української ідентичності, переживання стану «межових ситуацій», завдяки яким «вимальовується» новий тип, в якому синтезується і героїчне, і революційне як поєднання думки та дії, духу та життя. Натомість С. Ярмусь виділяє такі системи існування людини: природна (включає увесь світ, в якому живе людина); соціальна (охоплює суспільне середовище); духовна (базується на християнській релігії).

     Віддзеркаленням самопізнання та самоствердження українського народу в творчості мислителів українського зарубіжжя, засобом його ідентифікації стають його етнорелігійні та етнокультурні особливості, які, постаючи поліаспектним чинником, окреслюються в таких змістовних ракурсах: відродження історичної пам’яті про Україну і український народ; актуалізації релігії як етноконсолідуючого чинника, розвитку вітчизняної традиції філософування, утвердження почуття національної самосвідомості тощо.

     Опираючись на концепцію М. Шелера (перехід від теоцентризму людини до антропоморфізму Бога) та на рефлексивні настанови К.Ясперса (контемплятивна саморефлексія, активно-рефлексивна настанова, «безпосередньо рефлексивна» настанова) мислителі української діаспори виділяють комплекс чинників, завдяки яким формується ідентичність української людини. В дисертаційній роботі виділяються основні смислові вузли, завдяки яким формується антропологічна візія діячів української діаспори. Отже, в творчому доробку діячів української діаспори звертається увага на комплекс чинників, які формували українську ментальність. Зокрема, це геополітичні фактори. До них відноситься ситуація межовості, порубіжжя (О.Кульчицький, В.Храмова, В.Цимбалістий, В.Янів та ін.), завдяки якій уможливлюється ситуація виходу за межі поцейбічного світу, й ствердження себе в царині трансцендентності. Власне, для України все ХХ і поч.XXI ст. є своєрідним біфуркаційним топосом, перманентною точкою переходу, ситуацією межовості (революційні події 1905–1907 років, Перша та Друга світові війни, революції 1917, 2004, 2014 р.р. і т.д.), що, набуваючи статусу події і тяжіючи до ірраціональних способів світосприйняття, певним чином змінювали світонастанови українців. В ситуації межовості, порубіжжя (тут перетиналися історичні шляхи й основні геополітичні осі Євразії), відбивається, з одного боку, момент розмежування, а з іншого – поєднання, сполучення, це той місток, якому притаманні процеси перетворень та трансформацій. Межова ситуація покликана актуалізувати роздуми про вічні духовні цінності, про духовне очищення нації. Даний стан забезпечує поєднання людського та божественного, сакрального. Натомість наступний чинник – природне довкілля – конструював певний естетизм (О.Кульчицький), романтичність, вчуття в природний континуум, безпосередній зв’язок із землею (антеїзм). Отже, в геополітичному й історичному становленні української психіки особливе місце приділяється її екзистенціально-межовому стану, що його утворила протягом століть відповідна геополітична ситуація в Україні. Постійна загроза смерті, казуальність, терпіння в житті українця, що супроводжувалося «відступом у себе», звуженням сфери контактів зі світом спричиняли відповідні світосприймальні настанови та зміщували смислові акценти в синергізмі (сприяння, взаємодія) релігійного та етнічного феноменів. Релігійно-психологічний аспект формування української ментальності передбачає домінування емоційно-чуттєвої компоненти над раціональним осмисленням, що конкретизується в принципі кордоцентричності (О.Кульчицький, І.Мірчук, Б.Цимбалістий, Д.Чижевський, М.Шлемкевич, С.Ярмусь), принципі сердечності як певному психічному стані – преображенні, другому, духовному народженні, воскресінні та тлумаченні серця як творчої, генеруючої сили, основи воскресіння. В дисертації підкреслюється, що даний принцип пов’язаний із інтровертизмом (самозаглибленість, філософічність душі, ліризм, пісенність), індивідуалізмом (нескореність, незалежність, самостійність, прагнення до самовиявлення, наполегливість, спрямованість, «упертість» тощо), містичністю як трансцендентно-іманентним єднанням, завдяки якому долається егоцентричність свідомості шляхом трансформації, преображення людини. Включенню релігійного чинника в процес національної ідентифікації сприяла специфічність духовності українців, їх душевна архітектоніка. Відомо, що українці характеризуються певним індивідуалізмом, перевагою почуттєвого начала над інтелектуальним та вольовим, прагненням до духовного усамітнення, високою витривалістю і терпеливістю, бажанням мати заступника тощо. Звичайно, християнство вплинуло на українців, змінивши їх ментальність і моральність у відповідності до Христових заповідей. Водночас умови життя українського етносу реформували і саму християнську релігію відповідно його етнорелігійному началу, що знайшло свій вияв в феномені Українського християнства, якому притаманні соборноправність, демократичність, софійність, відкритість, побутовість, естетизм тощо ( І.Музичка, І.Огієнко, І.Ортинський, С.Ярмусь та ін.).

Зазначається, що соціокультурний аспект формування української ментальності детермінований архетипами колективного несвідомого. Опираючись на осмислення архетипів К.-Г. Юнгом, дисертантка доводить, що архетипи визначають напрям діяльності людини; вони вкорінені в її ментальних настановах. Їхня конфігурація залежить від природного середовища, в якому відбувався етногенез: клімату, ландшафту тощо. Ці архетипи підтримуються традицією – набором світоглядних і поведінкових характеристик, властивих даному етносу. Отже, синкретичне поєднання етнічного та релігійного слугувало основою уявлень про людину в напрацюваннях діаспорних мислителів, конкретизуючись у виокремлені основних вимірів української ментальності.

У третьому розділі «Сутність та смисли відношення «людина-Бог-світ» у працях мислителів українського зарубіжжя: праксеологічний контекст» досліджується проблема людини в контексті її смисло-ціннісних установок через ставлення до Бога, що проектується та конкретизується в ставленні до себе, до свого народу, світу.

У підрозділі 3.1 - «Релігійно-ціннісні орієнтації та етико-гуманістичні пріоритети антропологічних пошуків діаспорних мислителів» виокремлюється світоглядно-ціннісний та моральнісно-етичний потенціал антропологічної концепції представників української діаспори. Спершу окреслюється семантичний горизонт поняття «цінність». Попри розмаїтість підходів до даного феномену, виділяється основний ракурс осмислення – прагнення до поглибленого з’ясування взаємовідносин людини та досконалого буття – Бога, намагання віднайти в ньому певне смислове ядро, яке містило б у собі, з одного боку, можливість поєднати людське та надлюдське, а з іншого – «схопити» механізм дії духовно-культурної наступності в тому чи іншому етносі. Відтак, по-перше, цінності, формуючись в надрах ментальності того або іншого народу, а конкретизуються в процесі життєдіяльності етносу-народу-нації. По-друге, в процесі етногенезу релігія пов’язується з духовно-ціннісними орієнтаціями, конструюючи релігійну ідентичність як «внутрішній імператив», «внутрішню позицію», визначальну ціннісно-смислову спрямованість поведінки і діяльності, систему відносин людини до самої себе й до Іншого. Важливим, на думку дисертантки, є те, що в філософських студіях діаспорних мислителів відстежується заглиблення у пізнання особистості, натомість релігійні напрацювання є індикатором аксіологічного потенціалу людини, її персональної презентації у світі.

Авторка звертається до осмислення феномену релігійної духовності, розмежовуючи при цьому її змістовне наповнення в контексті самобутньої української духовності (Л. Силенко, В. Шаян) та християнства (І. Огієнко, І. Ортинський, І. Шевців, С. Ярмусь та ін.). В першій домінує етнічний чинник, що й визначає її духовний пласт в таких зрізах як природність (наявність астрономічного календаря, узгодженого з циклами природи), екологічність (культ природи, обожнення та персоніфікація її), патріотичність (культ Батьківщини), шанобливе відношення до тіла (сакрально освячена гігієна купання, святість чистої сорочки, чисто прибраної господи тощо). Не залишаються поза увагою дисертантки й така ідея: значна частина діаспорних мислителів доволі позитивно відносяться до дохристиянських вірувань українців (І. Огієнко, С. Ярмусь), зважаючи на їх етноконсолідуючі можливості, сприяння в набутті етнічної ідентичності українців, збереженні їх національної самобутності.

З огляду на те, що в дисертаційній роботі переважно мова йдеться про презентантів саме християнської духовності, подається її розуміння в онтологічному (вкорінена в буттєвості людини), аксіологічному (як моральнісний, людинотворчий регулятив), праксеологічному (як реалізація своєї богоподібності та творення людини) вимірі. А підґрунтям самобутньої української духовності та християнської духовності є кордоцентризм як основа «самого буття (екзистенції) українця» (С. Ярмусь).Підкреслюється, що саме потужний вплив християнської релігії виявився своєрідним каталізатором розкриття духовного потенціалу українського народу, зокрема формування його кордоцентричної ментальності як особливого вияву християнської духовності, її вкоріненості у вітчизняній духовній культурі. Беручи до уваги ідеї діаспорних мислителів (І. Мірчук, О. Кульчицький, І. Ортинський, Д. Чижевський, В. Янів, С. Ярмусь та ін.) дисертантка приходить до висновку, що феномен «серця», вчення про нього – кордоцентризм вони розглядають в трьох аспектах: етнічно-духовному (не лише є підґрунтям української духовності, моральності, а й активізує певні структури психіки); релігійно-символічному (в образній формі кодифікує та маніфестує царину сакрального, представляє важливі смисли релігії);моральнісно-практичному (уможливлює діяльнісний процес набуття активності самої людини як специфічний процес духовного творення «внутрішньої» людини). Механізм оприявнення серця «забезпечують» Віра, Надія, Любов, які уможливлюють діяльнісний процес набуття активності самої людини, специфічний процес духовного творення «внутрішньої» людини. В дисертаційній роботі зазначається, що в працях діаспорних мислителів поняття «внутрішня людина» фіксує трансцендентальні пошуки людини, внутрішньо наявну в людині необхідність виходу за межі буденного життя в пошуках надприродного Бога як єдиної опори людського існування. Причому в ідеї «внутрішньої» людини можна відстежити як впливи ідей античної філософії, так і біблійної традиції. Наголошується, що процес пізнання внутрішньої людини досить складний. Перший ступінь є підготовчим, що фіксує лише наявність внутрішньої людини; другий ступінь – це створення духовного підґрунтя – віри, надії, любові – для пізнання внутрішньої людини і поєднання з нею; третій ступінь – це боротьба внутрішньої людини із зовнішньою, де в разі перемоги першої відбуваються «другі народини» людини, її «утворення», бо існування її як зовнішньої насправді є ілюзорним; четвертий ступінь – сам результат процесу народження внутрішньої людини, її розквіт і набуття божественних атрибутів (Д.Чижевський).

Віра, Надія, Любов – вісь духовної орієнтації, ті моральнісно-духовні орієнтири, які оприсутнюють функціональність «внутрішньої людини», забезпечуючи друге її народження. Віра презентує прагнення, сподівання людини на шляху до Бога, Надія як можливість неможливого, незбагненного підсилює проективні можливості віри, її «живість» (П.Соколов), забезпечуючи зв'язок теперішнього і майбутнього. Натомість Любов («вогонь невидимий»), синтезуючи та цементуючи їх воєдино і таким чином поєднуючи Бога та людину, сприяє обоженню. В цьому дійстві людина набуває статусу Богопричетності, що виявляється у синергійній діяльності людської особистості з Абсолютною Особистістю.

У підрозділі 3.2 – «Релігійно-філософські надбання діаспорних мислителів в сучасному соціокультурному просторі України» зосереджено увагу на основних напрямках, які визначають спрямованість і потребу наукового осмислення діаспорної спадщини з позицій сьогодення України, збереження національних звичаїв і релігійних традицій, утвердження почуття національної свідомості, формування патріотизму, духовності. Зазначається, що, по-перше, ідейно-тематичними пріоритетами їх світоглядної парадигми є Бог та рідна Україна, по-друге, її ціннісні та праксеологічні орієнтири повинні підпорядковуватися практичній реалізації національних інтересів і релігійно-духовних потреб.

Саме екзистенційно-кордоцентрична установка діаспорних мислителів уможливила виокремлення таких характеристик українців як сентиментальність (проявляється на прикладі української ліричності, вираженої у піснях; естетизмі народної обрядовості); персоналізм (виражений в індивідуальності, яка прагне до свободи духу); емоційність (розкриваються крізь призму творчої рефлексії народу, оспіваної у мистецтві). Ці орієнтирі покликані спонукати формування духовного світу українця крізь призму плекання народом своїх традицій та звичаїв, де відбувається поєднання таких чинників як національного, ментального та трансцендентного в єдине ціле, що породжує вільний український дух. Щодо світоглядних та праксеологічних пріоритетів мислителів української діаспори, то в даному випадку мова йдеться про впливи на сьогодення сучасної України, по-перше, в руслі філософії серця, її глибинного ядра – духовності та моральності, по-друге, в контексті поєднання україноцентричності й теоцентричності, по-третє, в річищі учительського духівництва, виховання та научіння.

На основі релігійно-філософських напрацювань діаспорних мислителів виокремлюється три таких напрями впливу на вітчизняний соціокультурний простір: історичний (написання історії дохристиянських вірувань та історії християнської Церкви – І.Огієнко, І.Ортинський, С.Ярмусь, В.Шаян та ін.), етнічний (обґрунтування понять «етноконфесійний синкретизм», «Українське православ’я» тощо – І.Мірчук, І.Музичка, В.Янів), філософсько-гуманістичний (осмислення проблем людини через призму синкретизму етнічного та релігійного – О.Кульчицький, Д.Чижевський, В.Цимбалістий, М.Шлемкевич та ін.). Також звертається увага на особливості українського православ’я, зокрема на його гуманізм, патріотизм, соборноправність, віротерпимість, відкритість до інших релігійних систем, онаціональнення обрядових форм, софійність тощо. Принципово важливими є ідеї діаспорних мислителів про національну Церкву, Українську Помісну Церкву, яку вони не лише постійно актуалізували в своїх працях, але й вистраждали, про що свідчать їх життєві шляхи. Православна Церква України, яка була нещодавно була створена – це також заслуга й діаспорних мислителів. Однак при цьому є певна засторога – не перетворити її на авторитетного політичного наставника, на таку інституцію, яка виконуватиме не властиві їй функції.

У висновках дисертації підводяться підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру робити, окреслюються перспективи подальшого дослідження проблеми.

1. Аналіз теоретико-методологічних засад дослідження антропологічних смислах релігійно-філософських студій представників української діаспори засвідчує комплексний та міждисциплінарний характер даної проблематики. Аналітичний огляд найбільш важливих публікацій з даної тематики уможливлює виокремлення таких напрямів дослідницької думки, які часто-густо перекриваються між собою: філософський (гуманізм, антропоцентризм, людиномірність); богословський та релігієзнавчий (етнорелігієгенез, християнська антропологія, її пріоритети). При цьому критерієм їх виділення є вказівки на домінуючі методологічні орієнтири і тематичну специфікацію.

2. Життєвий шлях носіїв антропологічних ідей (діаспорних мислителів) розглядається як життєва історія, як біографічний наратив, як засіб конструювання та презентації їх етнічної та релігійної ідентичності, завдяки якій тематизується і виокремлюється дослідницький ракурс – певний напрям філософсько-світоглядних зацікавленостей.

3. Визначено особливості ідентифікації української діаспори в наступних «зрізах»: з точки зору її інституалізації, як імператив транскордонної й транскультурної діалогічності, як проект культуротворення. Подається авторське визначення української діаспори як екзистенційно-особистісного й комунікативно-дискурсивного проекту, в межах якого презентуються релігійні та етнічні смисли людини, які функціонально інтегрують, стабілізують та активізують дану спільноту.

Чинниками, які зумовили етнічну та релігійну ідентичність українця є: геополітичний аспект (ситуація межовості, порубіжжя, які посилювали екзистенційно-трансцендентні інтенції); соціально-психологічний (кордоцентризм, інтровертизм, естетизм, індивідуалізм тощо); культурологічний аспект (уявлення, що виникали в процесі етно- та релігієгенезу, і були спричинені архетипами колективного несвідомого).

4. Виокремлено сутнісне, концептуальне ядро антропологічної парадигми діаспорних мислителів, зокрема україноцентризм (теоретична рефлексія над проблемою національного буття українського народу, над проблемою своєрідності українського етносу у світовій цивілізації) та теоцентризм (Бог як абсолютне начало і центр Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисложиттєві настанови людини).

5. Крізь призму різноманітності творчої спадщини українських мислителів можна виокремити своєрідні напрями їх релігійно-філософського бачення, в основі якого знаходився дух, розум, серце, трансценденція, що співвідносяться з Божественним началом людського буття. Внаслідок сформованих позицій можна встановити, що антропологічне спрямування у релігійних поглядах української діаспори було виражене у таких позиціях: антропологічна проблематика осмислювалася на фоні релігійного світобачення, яке відображалося у моделі відношення «людина-Бог- світ». Діаспорні науковці визначали людину як найвищу цінність, відображену в її буттєвих орієнтирах та цінностях. Їх антропологічне вчення ґрунтується на екзистенційно-антропологічній домінанті, яка великою мірою визначає зміст та основні структурно-смислові аспекти їх релігійно-філософського доробку. Фактично, ствердження й актуалізація діаспорного дискурсу відбулася на основі синтезу вітчизняної релігійно-філософської традиції та загальноєвропейськими антропологічними візіями.

Антропологічні візії представників діаспори, ґрунтуючись на україноцентризмі та теоцентризмі, розгортаються в площинах «людина-Україна-світ» та «людина-Бог-світ», характеризуються екзистенційно-кордоцентричною спрямованістю, інтровертизмом, естетизмом, індивідуалізмом тощо. А віссю, що перетинає всі виміри життя українця, його «трансценденцією» виступають моральнісно-духовні чесноти - Віра, Надія, Любов, які визначають сенсожиттєві виміри особистості – для чого вона живе, яке призначення її, як вона може самоактуалізуватися і тим самим здійснити себе. Особливо вагомим є той факт, що етнічний та релігійний «зріз» вчення про людину у перспективі багатовимірної світової антропологічної моделі перетворюється із сховища архетипічних цінностей на динамічний, плинний і цілковито сконструйований культурно-історичним фоном феномен дискурсивний досвід.

6. Немаловажним аспектом творчого доробку діаспорних мислителів виступало дослідження внутрішнього світу людини, феномена «внутрішньої» людини, її моральнісно-духовного центру – серця, завдяки якому оприявнюються глибинні смисли людини. Ідеал людяності, у фундамент якого покладена християнська етика, залишається не тільки одним із вивищених, але є й найбільш дієвим чинником формування та виховання людини.

Звертаючись, до аксіологічних детермінант, які займали значне місце в розвитку українського народу, діаспорні науковці виводили систему цінностей українців з їх культурної спадщини. Безперечно, традиції та звичаї української нації багато в чому були обумовлені релігійним чинником, особливостями дохристиянських вірувань. Діаспорні напрацювання спрямовані на збереження національної ідентичності українців, характерною рисою світогляду яких завжди була релігійність. Етнізм релігії уможливлює формування як етнічної, так і релігійної ідентичності, які можна розглядати як «внутрішній імператив», «внутрішню позицію», визначальну ціннісно-смислову спрямованість поведінки і діяльності, систему відносин людини до самої себе, до Іншого, до світу загалом.

Антропологічна парадигма мислителів української діаспори, розгортаючись у вісь смислового синтезу «україноцентризм –антропоцентризм-теоцентризм», містить значний практично-просвітницький потенціал для сьогодення України, зокрема в духовній, релігійних царинах – як ствердження української людини, її гідності, почуття патріотизму, національних пріоритетів.

Доповідь закінчено. Дякую за увагу.

Р.О. Додонов, д-р філос. н., професор: Хотілося б почути, які зміни відбулися в тексті дисертації у порівнянні з попереднім розглядом роботи.

Г.В. Сало: За результатами попереднього обговорення мого дослідження на засіданні кафедри я внесла суттєві зміни в текст дослідження. Так, зокрема, радикально перероблено перший розділ дисертації, в якому стало два підрозділи; перероблені висновки, анотація, відкориговано предмет та об’єкт, формулювання пунктів плану. Емпірична складова дисертації отримала своє оформлення у вигляді додатків.

І.М. Ломачинська, д-р філос. н., професор: чи вносили ви зміни до формулювань новизни з метою підсилення релігієзнавчого характеру роботи:?

Г.В. Сало: Ні.

М.Г. Тур, д-р філос. н., професор: у своїй дисертації ви віддаєте пріоритет саме українській людині. Чим це обумовлено?

Г.В. Сало: Розглядається насамперед українська людина тому, що це обумовлено предметом нашого дослідження. Адже представники української діаспори природньо зосереджували свою увагу саме на українській людині.Вони безпосередньо займалися українською людиною та людиною загалом це не просто людина як така їх цікавила Україна, і тому основною ідеєю була ідея україноцентризму українська людина як така з етнічними особливостями. Своєрідність в тому, що вони не просто про людину писала, а про Українську людину про те, що їм наболіло і їх це цікавило.

Р.О. Додонов, д-р філос. н., професор: Слово надається науковому керівникові, Стаднику Миколі Миколайовичу.

М.М.Стадник, д-р філос. н., професор: За період доопрацювання свого наукового дослідження Ганна Вікторівна продемонструвала високий рівень наукової підготовки зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство. Її наукове дослідження присвячено досить актуальній темі і являє собою завершену працю щодо антропологічних напрацювань мислителів української діаспори ХХ – поч. ХХІ століття. Метою нашого дослідження стояло саме виявлення анотропологічної та ціннісної складової, які були втрачені за радянських часів і частково збережені українською діаспорою за кордоном. Саме це і являє собою, на наш погляд, цінність дослідження. В ньому представлені ціннісно-антропологічні надбання, що становлять етнічно-духовну основу сучасної людини. Основні положення дисертаційної роботи пройшли достатню апробацію на наукових конференціях, повно представлені в статтях у фахових наукових виданнях. В роботі враховано усі попередні зауваження, надані кафедрою. Аналіз дисертації «Антропологічні смисли релігійно-філософських напрацювань мислителів української діаспори (20-ті роки ХХ – поч. ХХІ століття)» дає підстави стверджувати, що дисертаційне дослідження відповідає вимогам ДАК України, а Ганна Вікторівна Сало заслуговує присудження наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство.

Р.О. Додонов, д-р філос. н., професор: Слово надається рецензентам.

І.М. Ломачинська, д-р філос. н., професор: Я досить детально працювала з текстом дисертації і хочу зупинитися на таких важливих моментах. Перший розділ дисертації після доопрацювання поділено на два підрозділи. Від цього дисертаційне дослідження багато чого виграло. В текст додано праці авторів, на яких базується методологія дослідження. Також є дуже цікавим моментом розкриття аспекту формування нової людини в її ціннісному значенні та вплив на формування нової української церкви. Я погоджуюся з позицією дисертантки щодо значного впливу української діаспори на формування нової української церкви. Хотілося б висловити наступні побажання: дотримуватися чіткої наукової концепції залежно від представників різної конфесійної приналежності; більш чітко продемонструвати їхній вплив на творення церкви, до якої вони належали. По суті, все це в дисертації є, але це необхідно більш чітко виявити та закцентувати на цьому увагу. Також необхідно зосередити увагу на деяких технічних помилках, які будуть виправлені на наступних етапах роботи з дисертаційним дослідженням. В цілому я підтримую дисертаційне дослідження і рекомендую його до захисту.

О.М. Шепетяк, д-р філос. н., доцент: На мою думку, дисертаційне дослідження не відповідає паспорту спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство. Дисертантка описує діаспору як таку. Я пропоную захищатися дисертантці у вченій раді іншої спеціальності. На мій погляд, попередні зауваження не враховані у повному обсязі. Особливо це стосується досліджень американських авторів. Робота присвячена опису європейського контексту. Отже, я не можу повністю підтримати цю роботу.

В.В. Титаренко, канд. філос. н., доцент: Я підтримую це дисертаційне дослідження, адже воно відповідає паспорту спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство і є на стику філософії релігії, історії релігії та етнології релігії. Дана тема є досить актуальною та розробляється не тільки в Україні, а й на теренах СНД. Головний акцент в роботі зроблений на ролі зарубіжних конфесій у збережені української християнськості. На мій погляд, дисертантка прекрасно розбирається в темі. Робота може бути рекомендована до захисту у Вченій раді з урахуванням зазначених зауважень.

Прикінцеве слово здобувача Г.В. Сало:Дякую всім присутнім за слушні зауваження та міркування, які були висловлені під час обговорення. Вони будуть ураховані і сприятимуть поглибленню змісту моєї роботи.

Р.О. Додонов, д-р філос. н., професор: Пропоную перейти до голосування щодо рекомендації дисертації Сало Ганни Вікторівни до захисту на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

Відбулося голосування.

Результати відкритого голосування:

«за» – 12,

«проти» – 1,

«утрималися» – 1.

 

УХВАЛИЛИ:

1. Затвердити висновки щодо обговорення дисертації Сало Г.В. «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори  (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)» та її рекомендації до захисту на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

2. Вважати, що зміст дисертації Сало Г.В. «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)» на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук відповідає спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

3. Визнати, що дисертація Сало Г.В. «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)» є завершеною науково-дослідною працею, яка повністю відповідає усім вимогам пп. 9, 10, 12, 13 «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року № 567, які висуваються до кандидатських дисертацій.

4. Рекомендувати дисертацію Сало Г.В. «Антропологічні смисли релігійно-філософського дискурсу української діаспори (20-ті роки ХХ – початок ХХІ століття)» на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук до захисту у спеціалізованій вченій раді за спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

6. СЛУХАЛИ:

Додонова Р.О. про рекомендацію до друку колективної монографії «Складні питання історичної пам’яті країв Центрально-східної Європи ХХ-ХХІ ст. у парадигмі діалогічності української культури».

УХВАЛИЛИ:

Клопотати перед Вченою радою Історико-філософського факультету про рекомендацію до друку колективної монографії «Складні питання історичної пам’яті країв Центрально-східної Європи ХХ-ХХІ ст. у парадигмі діалогічності української культури».

7. СЛУХАЛИ:

Додонова Р.О. про сертифікацію ЕНК для магістрів: «Методика викладання філософських дисциплін у вищій школі» (проф. Ковальчук Н.Д.), «Філософія політики та права» (проф. Горбаня О.В., доц. Лавриненко Г.А.).

 

УХВАЛИЛИ:

Засвідчити відповідність змісту ресурсів ЕНК для магістрів: «Методика викладання філософських дисциплін у вищій школі» (проф. Ковальчук Н.Д.), «Філософія політики та права» (проф. Горбаня О.В., доц. Лавриненко Г.А.).освітньо-науковій програмі 033.00.01 Філософія та клопотати про проведення технічної експертизи ЕНК з метою сертифікації.

 

Завідувач кафедри філософії                                            Р.О. Додонов

 

 

Секретар кафедри                                                              М.О. Малецька

Факультет у соціальних мережах